МОЄ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ

В 1944 році до мого дідуся Васі прийшов лист від мого батька, який принесла на хутір мачуха мого батька – Марія. В листі писалося, що батько працює в місті Воронежі директором лісництва, що він був на фронті, поламав ногу і його демобілізували з армії. Послали його на роботу, і при окупації він не був. Я була дуже рада, навіть розцілувала бабушку Марію, з радощів голосно сміялась, плакала й молилася Богу. Просила щоб Бог допоміг скоро зустрітися з батьком. Ми з мамою вирішили, щоб я сама поїхала до батька у Воронеж, бо у Бистрівці почалася знов мобілізація в армію не тільки хлопців, а й дівчат. Бистрівський староста Бучера зачитав список тьоті Наталі і моєму дідусю. Були в цьому списку Люда, я, Галка, Настя, Люся і багато інших дівчат. Люда виїхала в місто Козятин до своїх рідних, а я до батька в місто Воронеж. Мама разом з рідною племінницею Наталею і Ніною провели мене на станцію Бровки. Випроводили мене з великою торбою їжі: сало, коржики, горілка. Мама моя домовилася з рядовим солдатом-росіянином, який їхав у товарному вагоні в Росію через Воронеж.

Він віз ящики з-під снарядів з фронту. Я сіла до нього у товарний вагон. Він мене радо прийняв. Я його пригостила. Степан Іванович мене попередив, що як буде перевірка у вагоні, так щоб я ховалася за ящиками. Я так і робила – ховалась у великий ящик.

По дорозі на станцію Фастів німці розбомбили залізничну колію, я і із своїм проводжатим втекла із вагону. Ми ховались далеко в лісі. Простояли ми у Фастові два дні, поки налагодили залізничну колію. До Воронежа доїхали тільки на четвертий день. Я була дуже щаслива, що благополучно доїхала, і хотіла віддячити проводжатого – дати горілки, сала, але він відмовився. Сказав, що я повинна побачитись із своїм батьком і пригостити його, а він і так радий за мене, що зміг мені допомогти. Я дала Степану Івановичу адресу на село Шпичечці, але листа від нього не отримала. Степан Іванович був високий, стрункий, з високим білим чолом, з замисленими очима. На фоні білого чола виступали навислі кільця кучерявого волосся і чорні брови. Наче грива у лева відкинулося довге розкішне кучеряве волосся. Рухи мав жваві, легкі, на руках – довгі пальці. Енергію мав спокійну, але характер впертий і витривалий. Я його питала, чому він не підстрижеться як інші солдати, а він відповідав, що це для того, щоб ходити у розвідку. В мене склалося дуже добре враження про росіян.

Коли я вийшла із Воронежського вокзалу, то побачила, що місто дуже зруйновано. Багато будинків були зовсім розбиті, на дорогах валялися розбиті вікна і скрізь розбита цегла. Пішла я ночувати в місті Воронежі в готель для колгоспників. На ранок поїхала в управління лісового господарства і дізналася, що мій батько Левчук Іван Васильович працює не в самому Воронежі, а в м. Богучари директором лісгоспу. Сам начальник лісного господарства був росіянином, не пам’ятаю його прізвища, але він до мене дуже гарно поставився. Навіть запропонував переночувати у себе вдома. Я відповіла, що вже влаштувалася в готелі. Він пообіцяв подзвонити до мого батька і влаштувати нам побачення. В своєму кабінеті пригостив мене чаєм, а я його – українським салом.

Коли я повернулася до готелю, то зустріла там багато селян з України і з Росії. І ті й інші приїхали до Воронежу по свою худобу, яку було евакуйовано під час війни у Воронежську область. Там у готелі вони разом влаштували концерт: виділили з обох сторін суддів, щоб визначити, хто краще співає. Селяни співали своїх рідних національних пісень – російських і українських. Ніякого конфлікту між ними не було, хоч і зайняли українці перше місце. Там я познайомилася з росіянкою Зоєю. Вона була вчителькою, яка їхала з евакуації з двома маленькими дітками. Обоє по дорозі дуже захворіли і потрапили до лікарні у Воронежі. А Зоя жила в готелі. Я помітила, що їй вже немає чого нести дітям в лікарню їсти, і сама вона була дуже худа, бо голодна. Я дала їжі дітям і пригостила Зою. Вона мене обійняла і поцілувала, сказала, що тепер буде розповідати всім, які українці добрі, бо допомагають людям у біді, навіть зовсім незнайомим.

Ранком поїхала я до Управління лісгоспами і довідалася там, що батька мого вже призначили на роботу в лісове управління міста Києва, і він буде через три дні у Воронежі на вокзалі в десять годин ранку. Перебуваючи у Воронежі я бачила багато голодних і хворих людей. Хліб давали тільки по картках, і він був дуже недобрий. Одній літній жінці я зміняла свій смачний хліб на її, щоб його спробувати. Так вона теж мене розцілувала і дуже дякувала.