МОЄ ЖИТТЯ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ

З батьком зустрілися ми на вокзалі дуже тепло, і обоє з радості плакали й сміялися. Батько розповідав, як служив в армії в штабі писарем, а після поранення і перелому ноги його демобілізували. Так він пішов працювати в Богучари директором лісгоспу. Я розповіла батькові, як жили ми з мамою під час окупації в Шпиченцях і на його батьківщині в Бистрівці. Розповіла, як у 1942 році німці з поліцаями ловили молодь і силою відправляли до Німеччини, як одного дня і пішла до Люди гуляти, але не встигла дійти. Бабушка Степанида зустріла мене по дорозі і сказала, що всі молоді вже поховалися від німців, і що вже сьогодні йдуть німці до нас у село – ловити молодь в Германію. Бабуся Степанида порадила мені швидко сховатися в свого дідуся Васі, бо сама вона переховує свого сина Миколу, а якщо я схочу – сховає і мене разом з Миколою. Я відмовилася і побігла до діда Васі. Але він не дозволив сховатися в нього, бо боявся, щоб мене в нього не знайшли, а порадив бігти на хутір і сховатися там. На хутір німці не поїдуть, бо там тільки одна хата. Я, плачучи, побігла на хутір.

Почувши стукіт колес, встигла сховатись під містком, а німці як раз проїхали по тому місточку. Хоч вони мене й не побачили, я дуже плакала. А німці проїхали повз мене за «Руду» - так називався куточок в Бистрівці.

Розповідаючи про це батькові я дуже плакала, а він мене заспокоював. Він сказав, що дідусь вірно зробив, що не сховав мене, бо побоявся, щоб мене не видали батькова мачуха чи її син. Батько розповів, що мачуха дуже була на нього ображена, бо якось, коли приїхав мій батько до них в гості, будучи вже дорослим, то побачив, що поставила мачуха на столі перед маленьким Тимофієм грушки-гнилички, а перед своїм сином Денисом – хороші груші. Так батько мій вигнав мачуху із хати і забрав до себе Тимофія. Після його розповіді я вже не гнівалася на дідуся Васю.

Коли я гостила у дідуся Васі то й він розповідав мені, як важко було йому жити після смерті моєї рідною бабусі Зіни. Він кожного разу підкреслював, що добре, що мій батько Іван ще до революції закінчив лісний інститут і допоміг вивчити всіх менших синів. Я часто ходила і до рідної тьоті Наталі, яка жила в одній хаті з дідусем, але в окремій кімнаті, і вихід з кімнати був окремий.

Тьотя Наталя була рідною сестрою мого татка, яка залишилася сиротою у три роки і мала фізичну ваду мови, через те й не змогла вчитись в школі. Та гарна жінка багато чого набачилась за своє життя і дуже страждала, звикла до того, до чого, здається звикнути було неможливо. Як наче заворожив хтось її на цю відчайдушну доброту. Не ладила вона з мачухою, не було чим обігріти хату – палила соломою, був в неї маленький синок Володя, якого я хрестила з дядею Женею – він захворів на запалення легенів, бо хата була не топлена – і помер у 1943 році. В цьому ж році отримала похоронку, що вбитий на фронті її чоловік Олександр, якого любила і дуже гарно доглядала. Горе б могло розчавити її, довести до отупіння, заздрощів, але ніхто б не зміг їй дорікнути за бездушність чи байдужість до чужого горя.

Тьотя Наталя і до мене ставилась із співчуттям, жаліла мене, дуже любила свою маленьку донечку Надю, якій до крихітки віддавала свою душевну доброту і сили. Усе життя вона підкреслює, що живе лише поки здатна робити добро. Я розповіла таткові, як при окупації у село приїздив рідний брат дядя Вася, який був добрий і розумний. Він сказав, щоб Наталя віддала одні туфлі мені, бо в неї було дві пари, які він колись подарував їй. Він пригорнув мене до себе, і ми разом довго плакали, говорили, пригадували усіх наших родичів. Я питала у дяді Васі, чого він не їде до своєї сім’ї, бо вже ту місцевість, де жила його дружина Тая з двома доньками німці окупували. А дядя Вася розповів, що він залишений урядом у Києві, щоб керувати партизанами в місті Києві, а тому він не має морального права шукати сім’ю. Що потрібно спочатку вигнати німців, а потім розшукувати рідних. Побув мій рідний дядя Вася всього декілька днів, бо його попередив староста, щоб він негайно виїхав з Бистрівки. Бо вже ходять чутки, що хтось доніс німецькому коменданту в селі Вчорайше, що в Бистрівку приїхав партизан з Києва і переховується у Левчука Василя. І дідусь Вася вночі взяв коня у старости села Бугери, і сам завіз свого сина на станцію Бровки. Наступного дня приїхав до дідусевої хати німець і бистрівський поліцай Ляр шукати партизана. Але не знайшли і були дуже сердиті, навіть замахнувся поліцай на дідуся Вася, але той встиг відскочити.