ЖИТТЯ В СЕЛІ БИСТРІВЦІ НА ХУТОРІ

На хуторі в будинку, де нас поселили з мамою, жили свекор і свекруха моєї рідної тьоті Наталі Куліковські й сестра Наталіного чоловіка Маруся. Займали одну велику кімнату. Рядом із сватами жила старенька бабуся Іра з трьома маленькими онуками, які були сиротами. Їх матір розстріляли німці тільки за те, що вона викладала історію в школі в довоєнні часи. Це з однієї сторони будинку. А по другій стороні жила Бистрівська жінка, яка не мала своєї хати, бо до війни жила в Києві. У неї був малий трьохрічний син і дочка Наталя, якій було вже 15 років. Я з нею подружилася. Жили вони в одній кімнаті, а ще одну кімнату займав Федя з жінкою Парасею, у якого було теж троє дітей. А одну найменшу кімнату займали ми з мамою. У нас була велика скриня і ліжко, зроблене з дошок. Я ходила гуляти до дівчат у Бистрівку, де жив мій дідусь Вася і багато родичів. Найкраще я дружила з татовою двоюрідною сестричкою Людою. Вона роками була така ж як я – 17 років. Ми стали як рідні сестрички до самої старості. Збирались вечорами ми у Люди, а мама Люди Наталя була рідною тьотею мого батька.

До нас вечорами ходили подружки: Люся, Настя, Галя, Оля, Ніна. Приходили і хлопці: Каземір, Денис, Платон, Василь, Володя, Петя.

У Бистрівці мені теж не було погано, мабуть тому, що у молоді роки, окрім того, казали, що по характеру я оптимістка, як і мій батько. Але я ще й не дуже розуміла, що горе не закінчувалось, і війна продовжувалась. Хлопці нашого віку не були ще на війні, їх не встигли мобілізувати. А старші хлопці служили в лавах Радянської армії, були на війні, і від них не було жодної звістки. Мій рідний дідусь Вася мав дружину Марусю, але вона не була рідною мамою шістьом синам дідуся і дочці Наталі. За німецької окупації всі сини дідуся, а мої рідні дяді і батько були на фронтах Радянської армії. Поряд з дідусем Васею жила родина його рідного брата Корнія, якого вже не було живого – він помер з голоду в 1933 році, а була жива його дружина бабуся Степанида. В нього теж всі шість синів були на фронті, а найменший син Миколай жив при німецькій окупації. Його не встигли забрати до армії, бо закінчив до війни тільки вісім класів.

З цих хлопців, що ходили до нас гуляти вечорами, перший раз в моєму житті мені освідчилися в коханні Білошицький Каземір. Він був дуже красивий, навчився до війни в Києві в музичній школі, гарно грав на гітарі і співав. Він був душею друзів і дівчат. Мені тоді здавалося, що я в нього закохалася. Ми з Каземіром часто ходили вечорами в село Шпичечці і там разом гуляли на вечорницях. Потім пізно вночі він йшов сам у село Бистрівку, а я залишалася в Шпиченцях з Ніною ночувати і ділилася горем і радістю життя. Ходили ми з Каземіром і у Ружин до його родичів і моїх. Там жила мама тьоті Жені, дружина дяді Деніса, бо самої тьоті Жені з дітьми не було. Вона встигла евакуюватись до Сибіру з дітьми – Галею, Ірою, Ігорем.

Мати тьоті Жені тепло мене приймала, коло неї жило багато родичів по її роду з Києва. Було четверо дітей, і баб ушка сама з ними справлялася і дуже уміло виховувала. Кожна дитина мала свої доручення і справлялася з роботою. Каземір був дуже уважний до мене, угадував мої бажання і виконував, щоб зробити мені радість. Це мабуть було тому, що по своїй молодості на моєму горизонті тоді ще не бачилося ні однієї темної хмарки, і я була на той час щаслива. Каземір умів розповідати різні анекдоти, придумував забавні фанти. Але скоро в житті моєму настала чорна хмара. Каземір тяжко захворів на туберкульоз і помер при німецькій окупації в 1943 році. Я так це гірко пережила, що не могла навіть піти на похорон.