ВИБІР МОЄЇ ДОЛІ

В ці роки 1947-48, мій дядя Женя жив сам – так він взяв до себе на квартиру студентів, не за гроші, а просто так, щоб було веселіше жити, а сам був дуже веселий, мав багато друзів і у нього жили на квартирі студенти з ветеринарного інституту – Віктор і Павло. Про них Женя мені багато розповідав: «Павло женився ще до вступу в ветеринарний інститут, а Віктор був закоханий в дівчину Кіру – студентку історичного факультету університету ім.. Тараса Шевченко. Батьки в неї були німці. А Віктор жив у них на квартирі. Тепер Віктор прийшов жити до дяді Жені, тому що боявся, що може збожеволіти від кохання. Якраз в цей період дядя Женя думав женитись на Валі, яку я вже описувала, але йому не було де діти студентів. Так він попросив моїх батьків взяти їх на квартиру і цим допомогти йому, батьки мої погодились…

Потім моя мама з Павлом чомусь не змирились, і він пішов жити в гуртожиток ветеринарного інституту, Віктор один залишився у нас жити. Став жити у нас і студент Валентин. Я на них не звертала ніякої уваги. По суботах і неділях я часто зустрічалась з хлопцями, а Валентин на вихідні їздив додому, де жили його батьки.

Мені було не до Валентина, я часто зустрічалася з хлопцями по інституту, ходила в кіно і в театри, від кількох з них мала пропозиції вийти заміж, тому що я була 1948 року на останньому курсі.

Але я все відкладала ці пропозиції, хоч про них знали і мої батьки. Мама все мені говорила, що найбільше їй подобається Сергій. Потім я помітила, що Валентин мені почав приділяти увагу, навіть просив зв’язати йому рукавички. Я залюбки погодилась. І сама стала більше уваги приділяти Валентину: гуляли з ним, розмовляли. Потім, Валентин сам запросив мене на вечір у педагогічний інститут. Після вечора в педагогічному інституті я відчула, що по-справжньому закохуюсь. Коли Валентин поїхав додому, прийшла його сусідка Іра, яка навчалась теж у педагогічному інституті на факультеті іноземних мов.

Іра була красива, з модною зачіскою, гарно одягнена, звикла бути в центрі уваги на танцях та студентських вечорах, струнка, весела. Я бачила в ній, що вона може досягти задуманого в науці, праці, що її воля і розум зробить Іру доброю і умілою жінкою і матір’ю своїх майбутніх дітей. Іра прийшла розказати мені, що Валентин і його батьки готуються запросити мене до себе у гості, том що хочуть, щоб я була його жінкою. Я була здивована і нічого не могла відповісти, одразу розповіла батькам, що говорила Іра. На це мені батько сказав, щоб я не сміла і думати про Валентина, не закохувалась, бо Валентин красивіший і набагато розумніший, що Валентин візьме за дружину кращу від мене, молодшу від нього на років 10 або і 15. Так, мабуть, і було.

Пройшло небагато часу, як Валентин мені сказав, що з його інституту якась дівчина запрошує його на побачення, більше я нічого не чула, оглухла, ноги почали мене не тримати, так як я кінчала ремонт у квартирі – наводила на стінах мальований кантик. Після почутих слів пішла у другу кімнату і лягла у ліжко. Отямилась, бо мокра від сліз подушка пекла мою щоку, збита ковдра валялась на підлозі. Я лежала така знищена, самотня, що навіть не мала сили збагнути, що я жива, але серце озвалось до мене, осіяло мене таким теплом, розумінням, співчуттям, добротою, що знову захотілося жити. Відчувати доброту співчуваючих батьків і друзів. На моє серце зійшла така чиста просвітленість – вистражданим підсумком усього поганого. І я відчула себе людиною, здатною любити довго і незрадливо. Я думала, що потрібно перечекати, перетерпіти, забути про сказане, зберегти себе, нехай серце терпить – у цьому ніхто не може допомогти; перед очима стояла холодна примарність пережитого. Я стала дивитись на світ вселюблячими всепрощаючими очима. Подумала, що потрібно мати талант, щоб жити серед людей, любити і допомагати. Але, все ж таки, я була в розпачі і уже серйозно почала зустрічатися із Шевченком Сашею, теж з ветеринарного інституту. Він мені освідчився у коханні, але я боялась йому відверто сказати, що я ще закохана в іншого і відповіла, що не можу відповісти почуттям, що походимо разом і більше розпізнаємо один одного, поки нічого не обіцяючи.