МІЙ ВИБІР ПРОФЕСІЇ

Я добре вчилася, бо зрозуміла сама, що навчати – не напружена праця доброго серця, творчість розуму, і що потрібно мати величезний талант любові до дітей. Цю любов до дитини я відчула в собі ще в шостому класі і вирішила стати педагогом. Для цього потрібно на довгі роки зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень, сприятливість почуттів, бо без цих якостей праця педагога перетвориться на муку. У мене з’явилось ще більше подружок і друзів хлопців, навіть я сама чула від дорослих, що у мене талант педагога. Я ще в шкільні роки зрозуміла, що в кожній людині – дитині чи подрузі, я відчуваю її індивідуальність, що у моє серце стукають радощі чи прикрощі, які відчуває ця дитина. Я завжди відкликалась до людей своїми думками та турботами. Мене почали часто запрошувати доглядати малих діток наші знайомі. Для мене доглядати дітей – це була велика радість. Я вміла вживатись у світ дитини, зрозуміла, що дитинство – це насамперед емоційне пізнання навколишнього світу, пізнання серцем того, що дитина бачить навколо себе, що вона сама робить. Доброзичливість, розумна доброта – ось що має бути в мене на протязі всього мого життя.

У батьків моєї подруги Льолі була помилка у вихованні дітей: це була любов замилування, любов-відкуп. Це найстрашніше, що можна собі уявити, як казав відомий педагог Сухомлинський. Це інстинктивна, куряча любов. Дитина виростає примхливою егоїсткою аж до кісток. Така людина не буде помічати проблем інших людей і не відгукнеться серцем на те, що в батьків, бабусі, дідуся є свої потреби, свій духовний світ. Така замилувана людина буде думати, що вона приносить щастя батькам уже тим, що вона є на світі, не буде турбуватися про потреби своїх рідних та товаришів.

Дуже я ще дружила з Ніною. В цій сім’ї побачила деспотичне виховання дітей, де батьки ставилися до дітей як до речей: моя дитина – що захочу, то й скажу, наб’ю її і вижену з дому. Я Ніні наводила приклади зі свого життя, бо мої батьки виховували в мене радість творіння добра, дбали про те, щоб я була з кимсь зв’язана вузами взаємного потягу, поваги, турботи про інших. Щоб віддавала подругам і близьким частину своєї душі.

В 1939 році батько прийшов з роботи знервований, зажурений і сказав, що доведеться наше красиве місто – Липову долину, покинути. Прийшло розпорядження про реорганізацію лісгоспу, який повинен перейти до державного бюджету, і треба здати все нажите господарством до держави. А мого батька, як кращого спеціаліста, посилають на Західну Україну в місто Рава-Руська директором лісгоспу. Це було якраз після приєднання Західної України, і батько турбувався, що йому прийдеться дуже важко працювати, бо спеціалісти лісового господарства там не будуть старатися, як зробити краще, а будуть покладатися на державу.

Батько поїхав до Рава-Руської сам, а я залишилася з мамою в Липовій долині, щоб закінчити восьмий клас. Я дуже переживала перед від’їздом, плакала, не хотіла розлучатися з подругами і дуже хорошими людьми, красивим місцем з річкою Хорол, лісом, солодкими динями й кавунами.

Після того, як я закінчила школу, батько приїхав до нас і розповів, що в Західній Україні нас місцеві люди називають «сов’єтськими», і кажуть, що ми себе дуже погано повели, бо ждали вони нас як братів, а ми стали поводитись гірше, ніж поляки. На базарах замість грошей розплачувались облігаціями. У селах кращих людей, хазяїв, вивозили цілими сім’ями на Сибір. Організовували колгоспи, а головами призначали п’яниць, ворів і ледачіх. Батько ніяк не міг заспокоїтись, бо він особисто завжди допомагав людям.