ВИСНОВКИ ІЗ СПОГАДІВ «ЖИТТЯ В XX ст.»

Я згадувала, думала і писала, як можна ближче до життя. Визнаю, що до сих пір, я свою мову і манеру письма ніколи не аналізувала. Писала чуттями, як Бог на душу положить. Я думаю, що читача більш за все зацікавить психологічна правда пережитого мною і істирична правда життя людей в період 30х – 50х років XX сторіччя. Закінчила писати, як мені 78 років, але якщо ще буду мати пам’ять, мислення нормальне, так буду писати спогади із 1958-2000 р.р. Я в молодості хотіла писати про життя і улюблену вчительську працю, але мені весь час здавалось, що я щось випускаю, причому найважливіше – де розумний стидається, там дурень тішиться. Недарма Лев Толстой говорив, що в літературі дозволяється все видумувати, крім психології. У спогадає моїх, клянусь, жодного вигаданого слова не було. Правда, старість як рідке сито – багато просипалось і дуже мало залишилося. Я, приступаючи до написання моїх спогадів, відчула, як приємно забилося моє серце, душа відкликалася якоюсь радістю до всіх оточуючих, до краси української природи, душа звільнилася від горя та нудьги.

В душі запанувало якесь могутнє натхнення, забажалося писати, отак і вийшла книга спогадів. А тепер, в кінці, хочу, як і Володимир Яворівський в кінці повісті, підкреслити цікаві образи людей.

Багато писала про свою родичку Євгенію Маркіянівну, на цей час їй уже 100 років, про неї написано і в газеті «Сєгодня», пропрацювала шістдесят років вчителькою, має нагороди уряду. Теж старою не відчувається, хороша пам’ять, помагає сусідам. «Я спішу жити,» - говорила вона, коли я із своїми онуками Іваном та Дмитром провідували і записали слова Євгенії Маркіянівни на касету.

Наголошую у своїх висновках рідного дядю Левчука, відомого заслуженого артиста і режисера на кіностудії імені Довженка і доброго сім’янина з добрим серцем і доброю душею.

З повчальною метою у вихованні: як потрібно підмічати уподобання дитини, з цього я змушена у своїх спогадах скакнути вперед на років 50, щоб написати про свою двоюрідну сестричку Ларису Тимофіївну Левчук, яка на цей час доктор філософських наук, академік, і їй по генах від батька передалася доброта й справедливість. Її чоловік Кохан Григорій Романович відомий режисер і відомий борець за Україну і її процвітання, присвоєно йому і звання лауреата Державної премії СРСР, має звання народного артиста України і присвоєно звання почесного громадянина м. Києва.

В своїх спогадах описала і життя моєї рідної тьоті Наталі, схожої до подібного образу Марічки добродійки, про яку написав Володимир Яворівський в повісті «Автопортрет». Тьотя Наталя, за яку я написала, яка залишилась сиротою в 3 роки із фізичною вадою мови, яка всього набачилась за своє життя, до всього звикла, навіть до того, до чого, здається, звикнути не можна, і не дано людині звикнути – як заворожена вона на цю відчайдушну доброту. Горе могло б розчавити її, довести до отупіння. Але вона віддає свою душу і доброту доченці, онукам, людям і сусідам.

Описала в спогадах і за двоюрідного брата Байду, який був зовсім неграмотним і глухим, а говорив віршами. Написала і за тьотю Настю, яка теж була неграмотною, а складала вірші і народні пісні. Написала і про бабушку Степаниду: неграмотна, вона була літер, педагог і геній у вихованні дітей і допомозі людям. Описала я і сім’ю Максимчуків – Федосія і Наталю, які стали зразком моєї поведінки у вихованні дітей. Як їх найменший Льоня, якому було 1 рік і 8 місяців пас курей, говорячи, що буде цілий свій вік здоровим, роботящим, піде служити у морський флот і буде вставати до схід сонця. Так і є: служив у морфлоті, закінчив педінститут, роботящий, встає разом із сонцем.