ВИСНОВКИ ІЗ СПОГАДІВ «ЖИТТЯ В XX ст.»

Описала, як приклад, нашу дружбу з Танею Влодик, де підкреслила виховну роль у моєму житті її батьків – вчителів, які і мене навчали педагогіки і психології, і мого чоловіка. А ми з їх дочкою Танею дружимо більше 50 років. І хочу підкреслити, що родичів людина отримує з першим криком, а друзів найти важче, це як роси набрати, що родичі – нитка павутини, а дружба – міцніша каната. Закінчуючи писати висновки, де моїм дітям було 8, 5 та 2 роки, а зараз моєї дочечки Тамари немає живої, хворіла 24 роки і померла в 44 роки. Олег закінчив педагогічний інститут, Олексій теж закінчив педагогічний інститут. Онук старший, якого звати Олексій, має 24 роки, вчиться в США. Іван закінчує 3 курс Університету імені Тараса Шевченко філософського факультету відділу політології, йому 19 років. Діма навчається в Академії зовнішньої торгівлі, йому 18 років, і він вже на 3 курсі. Найменший Сергійко, який у 8 класі, йому 13 років. Хочу ще діждатись правнуків і гордитись ними, як своїми дітьми і онуками, які мене люблять і допомагають.

Хочу дожити, щоб побачити наступне покоління, у якого буде розвинена чутливість, оптимізм і це буде підготовка змін на рубежі не просто двох віків, а двох тисячоліть до яких підійде в розквіті своїх сил молоде покоління.

Коли з Дімою і дітьми стали жити постійно в м. Києві, я працювала в будівельному училищі, а літом працювала в дитячому садочку. Діма працював учителем в середніх школах. Діма розповідав, що побачив багато сумних дитячих історій. Скільки учнів не розкрили своїх талантів тільки через те, що вчитель бездушно сказав вирок. Я пригадала, що і в давні часи теж було так, що шведський біолог Карл Ліней, який не був прийнятий до університету із-за лінощів і нехватки мислення, і батьки направили його вчитися на чоботаря. Вчитель Вальтера Скота говорив, що він був і буде розумово відсталим.

Я і Діма звертали увагу і на такі випадки, що були учні, якими пишались вчителі, фотографії цих учнів були на дошці пошани, а батьки, як дізнавалися про четвірку своєї дитини трохи не падали в обморок. З цих, фізично слабеньких, учнів вибирали старостів класів. Ці учні-відмінники правдами і неправдами старались вислужитись перед вчителями, але губили свій авторитет перед однокласниками. Із таких відмінників, за моїм і Діминим педагогічним досвідом, нічого путнього не виходило. Але були й такі учні, що хватали трійки, таким був і Володя у Діми в школі, який цікавився планетаризмом, над яким багато працював у гуртку планетаризму, але цей предмет не входив в шкільну програму. В школі Володя отримував трійки, але пізніше став професором. А в мене була учениця Іра, яка хватала в школі трійки, а любила дітей і вийшла з неї заслужена вчителька. Після війни було мало вчителів-чоловіків, однак це важливо, бо краще зрозуміє хлопця вчитель-чоловік, а особливо вчитель, який має особливу фізичну витривалість, помножену на фронтове терпіння.

Мої сини, онуки, родичі, подруги просять мене написати другу книжку спогадів від 1959 і до сьогоднішнього часу. А я думаю, про ті часи писати – це наче їх знову пережити, а на це в мене вже сили не стане. І, крім того, часто мені тяжко взятись за перо, а тягне – як п’яницю до чарки, дихання захоплює, точно як перед зануренням в холодну воду, а вскочиш – неохота вилазити. І оце, буває, встану в ночі і сідаю за стіл писати…