ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА

Доїхали ми з мамою до станції Бровки, а батько поїхав далі до Києва. В нас була лише одна валіза, так ми і пішли гостювати до маминих родичів в село Шпичечці, там і залишились на час німецької окупації. На той час в Києві жила сім’я старшого брата Василя – жінка Тая і дві маленькі дочки Надя і Свєта. Мій батько допомагав їм евакуюватися, проводив на вокзал. Також проводив і сім’ю меншого брата Тимофія з дружиною Надєждою і дочкою Ларочкою. Сам батько вже був мобілізований, не пам’ятаю в яку дивізію, писарем, але його демобілізувало Міністерство лісового господарства області, де він і працював аж до звільнення від німецької окупації. Ми з мамою приїхали до її племінниці Мотрі в село Шпичечці. Мотря жила в нас в період голодування з 1933 до 1938 роки, а потім переїхала до села і вийшла заміж за Юхима. Але ми зрозуміли, що жити там нам не можна, бо Мотря була вже вагітна, а кімната в них була дуже маленька – 8 кв. метрів. Тому нас запросила жити в сім’ї мамина менша сестра Наталя і її чоловік Федось, якого не встигли мобілізувати через те, що німці увійшли в Україну дуже швидко.

В їх сім’ї було 5 дітей, а Наталя ходила вагітною на шосту дитину. Цю родину я згадую все своє життя як приклад високої моралі і доброго відношення до людей. У них була хата під соломою з трьома невеличкими віконцями. Під стіною в хаті стояли три лавки, під вікном стіл з столом і теж лавка, а з другого боку біля стіни – велике дерев’яне ліжко. Посередині кімнати був ткацький верстат, на покуті ікони, завішані гарним вишитим рушником. На другому покуті, біля вхідних дверей, висів мисник (буфет) з посудом. Вся ця сім’я спала покотом на підлозі, устеленій соломою, а нас з мамою поклали спати на велике ліжко. Кожного вечора до хати заносили свіжу солому копною і розстеляли рядками, кожного ранку рядна і покривала витрушувались. Сім’я Максимчуків жила дружно з родичами і сусідами.

Неподалік жила рідна сестра Федосія Оксана, яка мала теж п’ятеро дітей. Сама була дуже працьовита, весела, говірлива, дуже любила свого маленького песика, який завжди танцював, коли вона приходила. Оксана вміла виховувати дітей, любила людей, любила життя. В неї був син, менший від старшої дочки на 17 років, була дочка Муся, 14-ти років, Петя, якому виповнилося 6 років, Борис, 9 років. Вечорами ходили до Наталі та Федоса родичі, сусіди. Завжди обговорювали важливі проблеми села, кому потрібна моральна и матеріальна підтримка.

Наведу приклад. У Шпиченцях по сусідству жила сім’я, де було семеро дітей. Їх батька у 1937 році забрали в тюрму. Сказав міліціонер, що він ворог народу. Залишившись самотньою, жінка не витримала такого горя і померла. З усіма цими маленькими дітками залишилась старша сестра Стася, хороша і вірна моя подружка, якій виповнилося 16 років. Вона кожного вечора навідувалась до нас. Так родичі і сусіди, які приходили до Наталі, вирішували, хто понесе Стасі молоко, хто хліб, хто може ще чимось допомогти.

Після того, як розходилися сусіди, приходили до Ніни, Марусі і мене подружки, яким на той час було по 16-17 років – Ліда, Стася, Нонна, Женя, Віра. Приходили і хлопці, яким було теж по 16-17 років. Це Іван, Володя, Антон, Вася, Вітя, Костя, Сергій. Заходили до хати і сідали на лавках, а дівчата де прийдеться – на ліжку, ослоні, лежанці. Усі співали, грали у фанти, різні інші ігри. Ніхто не палив, не лаявся.