ТЯЖКИЙ 1937 РІК

Через перенесення тяжких років голоду з’явилась у людей бездіяльність душі, боязливість перед майбутнім. В Україні почались арешти кращих людей, грамотних, інтелігентних. Забирали цілі родини: батьків заарештовували, а дітей відправляли в дитячі будинки. Влада говорила, що це вороги народу, і люди вірили цьому, бо згадували голод, а їм пояснювали, що цей голод було зроблено ворогами народу. Пригадую, що я ходила до школи через двір міліції, а там стояв великий будинок, де тримали заарештованих. Вони стогнали, деякі викрикували, що хтось помирає. У нашій родині теж трапилося це горе. Було заарештовано меншого брата батька – Дениса. Він працював директором сільгоспінституту, захистив дисертацію, мав звання професора. Взяли й його жінку Женю, яка вчителювала, викладала в школі німецьку мову. В них було троє дітей: Галя, Ігор та Іра. Через сім місяців Женю відпустили, вона так і не зрозуміла, за що була заарештована. А в 1953 році після смерті Сталіна прийшло повідомлення, що Дениса розстріляли, і що він був невинний. В кабінеті у нього була знайдена книга Остапа Вишні.

Сім’я отримала за нього три тисячу грошей.

У моїй пам’яті дядя Денис залишився добрим, розумним, веселим. Після його арешту мій батько і всі інші брати жили під страхом. Кожного вечора батько прощався зі мною і наказував любити життя, бути доброю, боротися зі скупістю, захищати скривджених. Пам’ятаю своїх подружок – Льолю, Галю – дівчат з хороших сімей, яких забрали до дитячого будинку після арешту батьків. Ми пообнімалися і дуже плакали, бо знали ці сім’ї: це були всі дуже порядні, культурні люди. З їх дітьми ми ділили і радість і горе, яке бачили навкруги.

З моїх родичів заарештували і жінку батькового двоюрідного брата Степана – Стасю. Залишилося двоє малих дітей – Тала і Нонна. Братові Степану не дозволили вчителювали, так він вступив до інституту харчової промисловості і працював у відділі Міністерства харчової промисловості аж до 1953 року. Потім, після реабілітації його жінки, він знову став працювати вчителем історії. Зняли з роботи і рідного батькового брата Василя, який працював в обкомі партії. Через рік його поновили на роботі.

Пам’ятаю, що в 1939 році я, мама й батько поїхали до Києва, до дяді Васі, щоб познайомитися з жінкою молодшого брата Тимофія, який тільки оженився з Надією. Батько розповів, що вона сестра письменника Первенцова Аркадія і родичка Маяковського, так я дуже придивлялась до неї. Вона мені сподобалась: гарна, весела, струнка, говірлива, і я подумала, що через те вона така привітна до нас, що їй добре з дядею Тимофієм, який дуже лагідно з нею обходиться. Вона, мабуть, вже знала про мого батька, що він був старшим братом, виховував в матеріально допомагав Тимофію, щоб той успішно закінчив Театральний інститут. Я так добре запам’ятала першу зустріч з Надією Олександрівною, що вона залишилась в пам’яті на все життя стрункою, красивою, гарні коси подв’язані білою стрічкою, вишита полотняна сукня. Вона принесла мені подарунок – коробку цукерок, на якій був намальований Чапаєв.

Мені сподобалась і дружина дяді Васі Тая – красива, добра, і привітна до нас. Вона гарно нас зустрічала і пригощала. Дядя Тиша теж мене привітно зустрів і пообіцяв завтра прийти і запросити на парад. Але не прийшов. Я чекала, плакала. Мене заспокоїв мій батько, сказавши, що сусіди передали, що Тимофій затримався у важливій справі. Також мені сподобалась дочка дяді Васі, моя двоюрідна сестричка, але вона була ще маленька і гралася надворі з дітьми. Коли ми повернулися в Липову долину, мене зустрічали всі подружки – Галя, Льоля, Ніна, Настя. Я їм усім привезла з Києва хороші подарунки. Батько і мама завжди підкреслювали, що скупість – це як алкоголізм. Якщо людина скупа, то з віком буде ще скупіша, і не буде в такої людини постійних друзів, не буде в неї і щастя, бо скупість закриє все хороше в цієї людини. І ще часто говорив мені батько: «Нонна, коли віддаєш людині останнє, яке і тобі потрібне, то так стає приємно на душі. Живи так, Нонно, усе своє життя, і ти будеш щасливою. Не забувай своїх родичів, друзів – і виховаєш по-справжньому хороших дітей і онуків у майбутньому.»

Пригадую і такий випадок. В 1935 році дядя Тимофій після закінчення кіно інституту, де не було військової кафедри, пішов служити в армію в місто Харків. Написав нам, що йому важко служити в армії, бо він погано підтягується на турніку. Ми з батьком поїхали провідати Тимофія в місто Харків. Тимофій вийшов з нами на побачення, батько дав нам багато грошей, і ми з Тимофієм пішли на прогулянку по місту. Були у кіно, накупили багато ласощів. А в цей час батько зустрічався з його командиром. Після цього дядя Тіма був прийнятий в армії в художній колектив пісні і танцю і далі служити йому вже подобалося. Ще багато разів ми з батьком їздили до нього в Харків на побачення.