МОЄ ДИТИНСТВО

Я вже згадувала, що на моє виховання в основному впливали розповіді батьків про їх дитинство, їх рід і їх виховання. В селі Хабне на Поліссі, де батько працював директором лісництва, жив і його менший брат, який працював агрономом. Я вже писала про село Хабне. До нас, не знаю в якому році приїхав Степан, і ходив до школи, сюди ж приїхав Тимофій і теж ходив до школи. Пам’ятаю такий цікавий випадок – прибігає Тіша захеканий знервований і говорить: «Іван, а Степан взяв великий кілок і пішов виганяти бабів з Церкви», а батько разом із Тішком побігли наганяти Степана. Степан послухався батька і вернувся додому. Мій батько багато говорив з ними на релігійну тему, а я дуже прислухалася до розмови. Батько старався виховувати у них доброту, милосердя, щедрість. Запам’ятався мені і такий випадок: батько розповів їм, що коли він навчався в сільській школі, то вірив у Бога, і дотримувався всіх релігійних свят, молився щоденно. А одного разу його із школи до батюшки послав учитель, щоб він приніс від батюшки Псалтир, це було якраз у піст, коли не можна було їсти скоромного.

Коли я прийшов до батюшки до дому, він мене запросив до столу. А там була сметана, курка, молоко, я перелякався, а він каже: «Ваня, ти добре вчишся, так і їсти тобі потрібно скоромне. А коли батьки постять так ти тихесенько зайди в погрібець і попоїси сметанки. Тільки не говори нікому, бо селяни не грамотні і це їм не потрібне».

І так мій батько перестав вірити в Бога ще з дитячих років, але нікому не нав’язувався. А мати була дуже віруюча. Я вірила батькові, так як він був грамотний, і прозивали його в сім’ї «філософом». Одного разу я з Тишком пішла гуляти до його товаришів, не пам’ятаю скільки мені було років, а в товариша вдома були крашанки, паска, там нас пригощали, веселились, співали, а ми з Тишком вдвох танцювали. Ідемо додому, а назустріч нам Степан, старший від Тишка на два роки, от його і запитує Тишко: «А чому в нас немає свята паски», а він відповідає: «Що свята паски не у всіх людей в один день, у поляків раніше, в українців пізніше», а Тишко питає: «А ми хто?». Степан відповів: «Піди, спитай у Івана». От я і Тиша йдемо до хати, а там мама і батько. Тихон з порога і запитує: «Іван, а хто ми такі, що в нас немає паски?» І батько відповідає: «А ми цигани. От дивіться: коли приїдуть наші родичі на вигін і поставлять свої шатра, скажи Анні, і вона за два дні напече багато пасок, а ви втрьох накрасите яєць і понесете в великому кошику і будете разом з ними святкувати». От одного разу біжить Тишко і каже: «Іван, наші родичі приїхали». Батько тут же сказав пекти паски, а ми з Тишком фарбували яйця. І Тишко разом зі мною пританцьовує, а Степан був старший, і сказав що він дома буде їсти і паску і ковбасу. Через два дні ми взяли великого кошика з ковбасою, яйцями і паскою і пішли до циган. Тишко ніс корзину, а я поспішала, радіючи, за ним. От ми прийшли до циган. Тишко підходить до шатра і циган нас зустрічає. І Тиша каже, що ми ваші родичі і прийшли святкувати паску. Цигани всіх посадили круг на траву. Давай дуже гарно співати і танцювати. Тишко взяв мене за руку, і ми пішли в танок. Він оглядається на мене і каже: «Нонна, танцюй на носочках і слухай музику». І сам танцює і приспівує, як цигані.

Більшість часу в гулянні я проводила з Тишком. Дуже його любила, а от дядю Степана я боялась, тому що часто на мене кричав щоб я не заважала йому читати.

В ті роки партійні керівники і адміністратори дуже переслідували інтелігенцію за релігійність і навіть знімали з роботи, коли дізнавались, що хрестили дітей. Тому я, вже дорослою, дуже боялася, щоб мене не запідозрили в релігійності і сама відказувалась, коли мене друзі і родичі просили охрестити їх дітей. Моя найближча подруга і родичка Таня Влодик просила охрестити її першого сина Юру. Він виріс добрий не тільки до людей, а й до тварин. Я тепер розкаююсь перед Богом. Скільки було мені років, я не пам’ятаю (років 6), але запам’ятала такий випадок з Степаном – приходить він із школи і каже: «Іван, я більше в школу не піду, мене прозивають батьком. Я поїду в Бистрівку і буду хазяювати, навчусь шити взуття і все робити по хазяйстві». Батько пробував умовляти. Ось батько і каже матері: «Продавай корову, бо потрібно вести в село Степана, хоче хазяювати і шити взуття. А щоб учитися на Швеця, потрібно заплатити гроші. Тому я сам завезу його, а на роботі беру відпустку». Батько повіз Степана, сам зайшов до чоботаря, заплатив гроші за навчання за рік і сказав чоботарю: «Зроби так, щоб мій брат захотів учитися, і щоб мені написав». І через 2 місяці мій батько отримав листа від Степана, в якому він пише, щоб батько приїхав його забрати, що він уже буде добре вчитися і звертати увагу на прізвисько «Батюшка» не буде. Батько привіз його й він став дуже добре вчитися. Закінчив сільгоспінститут, захистив дисертацію і став професором. Він женився, мав троє дітей, але був ранений на фронті і помер. Пізніше, при німецькій окупації, мій рідний дід Вася згадував дітей, які були на фронті. Казав, що Степан не вернеться, бо він спалив мені Біблію, а це великий гріх.