РОЗПОВІДЬ ЗА МОГО БАТЬКА

Пам’ятаю себе з 5 років, я з мамою і батьком жила в місті Гадячі, Полтавської області. Батько мій був тоді директором лісгоспу. Пам’ятаю, сиділи з батьком під столітнім дубом, під яким писала Леся Українка. Мій батько став розповідати про наших родичів. Він сказав: «Ти вродою і характером схожа на свою рідну бабушку Зіну, яка була спокійною, доброю і розумною». В бабушки було 6 синів: Іван (мій батько), дядя Денис, Василь, Андрій, Степан, Тимофій та дочка Наталя. У бабушки було дві сестри: Настя і Наталя, і один брат Олексій. Батьків дід Степан, а мій прадід, був козацького роду. Прізвище Левчук, походження козацьке. Татків прапрадід був крепкий як Лев, а коли Катерина розігнала Запорізьку Січ, він втік в рідне село і йому добавили «чук». І залишив він про себе хорошу славу, яка передавалась з покоління в покоління. Товариш мого батька Володя Хайнацький – з багатої сім’ї, але був слабший у навчанні, і батько йому допомагав. До приходської школи в місті Бровки обох возив батько Володі. По закінченні приходської школи батькові дали премію золотими грішми.

Рідний мій дідусь Василь запитав: «Іване, що будемо робити з цими грішми?» А мій батько відповів: «Купимо гарний одяг і поїдемо поступати в лісний інститут».

Купили костюм, туфлі, бабочку, шляпу і мій батько із своїм батьком Василем їдуть в Київ поступати в лісний інститут. Коли прийшли в інститут, то узнали, що на одне місце 15 чоловік. Поступаючи були з багатих родин, як казав дідусь – паньки. Поїдемо назад до дому, але мій батько відповів, що не поїде, а спробує поступити в інститут сам. За декілька днів сини багатих відсіялись, а мій батько здав іспити на 5! Батько довідався, що здібних учнів приймають на безкоштовне навчання. Після іспитів засідала комісія – визвали батька, й генерал комісії запитує, із якої той родини і чи зможуть вони платити за навчання? А він відповідає, що один у батьків, і що його батько не хоче його вчити, бо він повинен хазяювати.

- «А яке світло у вас дома?»

Батько сказав: «що лампа така, як у вас в інституті, тільки абажур зелений», а насправді у нього дома не було навіть лампи, а був каганець. Комісія інституту зарахувала батька на безкоштовне навчання. Студенти були дружні, щасливі, турбувались один за одного. Але появилась в інституті інфекція – дизентерія. Захворів дуже тяжко і мій батько. Багато студентів померло, а мій батько приїхав до дому в тяжкому стані. Рідна його бабушка сказала, що вилікує за три дні, і так і вилікувала його народними методами, травами. Закінчив мій батько інститут в 1914 році, і послали його на роботу інженером-лісоводом, отримував зарплату за місяць – 100 карбованців золотом, а корова коштувала 5. Він допомагав меншим братам.

Двоюрідний брат Омелян згадував, що коли Іван приїздив до дому, так, крім гори подарунків, був чемодан комірців. За короткий час, 1914-1917, купив у селі Бистрівці хату. Село Бистрівка розкинулось між трьома історичними селами: Ягнятина, Вчарайшем і Верхівні. Є такий переказ, що татари підкралися до сотні козаків-запоріжців, що спочивали і багатьох вирізали, селяни підкралися до татар на другий день, і їх вирізали і сказали: «оце вам за вчорашнє», і назвали село – Вчарайшем. А село Бистрівка відзначилося тим, що коли славетний письменник Оноре де Бальзак проїжджав Бистрівку, обламалися колеса і поки ремонтували підводу, він весь час кричав «Бистріше». А їхав він в Верхівню до своєї дружини Ганської. Це було 2 березня 1850 року.