СПОГАДИ ЗА МОГО ЧОЛОВІКА

Я стільки раз скакала в моїх спогадах вперед і назад, що лишній раз скакнути куди не йшло. Особливо в похилому віці наступає такий момент, коли хочеться оглянутися на пережите, воскресити в пам’яті і тяжкі і славні роки. Судьба людей не схожа одна на другу, як несхожі і самі люди: в кожного своє лице, свій характер, свої здібності, звички, своє покликання. Я в своїх спогадах через те перескочила набагато вперед, у 1988 рік коли мій чоловік Дмитро Панасович вже працював не в школі вчителем, а працював разом зі мною у професійному технічному училищі викладачем біології і вихователем, а у своїх однополчан був обраний головою 302 дивізії. І він не в свої робочі часи приходив в училище і оформляв музей 302 дивізії, за власною ініціативою. Допомагали в оформленні музею вихователі Побережний І.Ф., а особливо потрібно відзначити Саранюка Петра Захаровича, який був фізруком і вихователем в училищі.

Коли був зроблений музей, в яких приходили учні профтехучилищ і студенти авіа інституту з вихователькою і викладачем російської мови Левчук Оксаною Тимофіївною, яка за короткий час, до нового року вміла навчити студентів з Індії, Латинської Америки, Африки, Азії російської мови. І коли вони приходили на новий рік до нас на вечора дружби, так повністю розмовляли російською мовою.

Оксана Тимофіївна – дочка відомого режисера, народного артиста Левчука Тимофія Васильовича. Тому вона вміла, як артистка, організовувати вечори дружби, вміла красиво говорити, а в нашому училищі №27, коли проводились вечора дружби, красиво накривати столи. Я запам’ятала, як вона говорила: «Нехай живе юність інтернаціонала, що є мостом єднання між минулим і майбутнім, бо окрилена захопленням юність дарує світові вічність». Була організована гра, яка називалась «Як ви вмієте мислити». Були такі запитання: «Що таке щастя?», одна з відповідей була «Це вміння відмовлятись від особистих бажань, а служити для загального добра»; «Що таке життя?» і були відповіді студентів авіаінституту «Це плід праці, не буде праці – припиниться життя». А студенти з училища відповідали, що праця відрізняє нас із-поміж тварин, дарує нам розум і мудрість, дарує фізичний і душевний спокій і дає знання; «Як відчинити двері до щастя?» - зуміти знайти внутрішню красу.

Оксана Тимофіївна – дочка відомого режисера, народного артиста Левчука Тимофія Васильовича. Тому вона вміла, як артистка, організовувати вечори дружби, вміла красиво говорити, а в нашому училищі №27, коли проводились вечора дружби, красиво накривати столи. Я запам’ятала, як вона говорила: «Нехай живе юність інтернаціонала, що є мостом єднання між минулим і майбутнім, бо окрилена захопленням юність дарує світові вічність». Була організована гра, яка називалась «Як ви вмієте мислити». Були такі запитання: «Що таке щастя?», одна з відповідей була «Це вміння відмовлятись від особистих бажань, а служити для загального добра»; «Що таке життя?» і були відповіді студентів авіаінституту «Це плід праці, не буде праці – припиниться життя». А студенти з училища відповідали, що праця відрізняє нас із-поміж тварин, дарує нам розум і мудрість, дарує фізичний і душевний спокій і дає знання; «Як відчинити двері до щастя?» - зуміти знайти внутрішню красу.

Оксана Тимофіївна, коли проводились вечора дружби в Жовтневому палаці, під красиву музику говорила, що музика існує для подолання душевної турботи, неспокою і для збереження досвіду дідів, прадідів, бо це є основа суспільства, тому що традиції колективного розуму переходять з покоління в покоління. На вечори дружби завжди приходили ветеран війни Катерина Семенівна Корнієнко, яка була на фронті з 16 років і розповідала, що вона дуже багато рятувала бійців і врятувала Корнієнка Івана Сергійовича, який був засипаний землею, вона його відкопала і з рота у нього йшла кров із піском і вона його сама дотягла в санбат.