СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Я так раділа своїй зустрічі з татком, і тому, що ми разом їдемо до Києва, що навіть забула на вокзалі в Воронежі свою сумку з одягом. Їхали ми зі спокійним серцем, бо в батька на руках було призначення на роботу в Міністерство лісових господарств м. Києва, яке тоді знаходилося на площі Льва Толстого. В міністерстві начальник управління дуже тепло зустрів батька, бо виявилося, що вони разом навчались ще до революції в Лісному інституті і було, що їм згадати. Батькові дали тут же при міністерстві маленьку кімнату і прийняли на роботу в управління із заробітною платою 1200 карбованців на місяць. Я ранком в Києві пішла на Бессарабський базар і купила готового борщу, заплатила 60 карбованців. У вихідний день ми з батьком пішли шукати родичів. По вулиці Стрілецькій жив тоді двоюрідний брат Степан Корнійович, і ми пішли до нього в гості. У нього було дві дочки: Тала, роками така як я, і Нонна, менша на п’ять років від нас. Вони під час війни були в евакуації, де Тала закінчила десять класів. Їхню матір заарештували в 1937 році, як і більшість інтелігентних і розумних людей.

Тала вже збиралась поступати в університет імені Т.Г. Шевченка на історичний факультет, як і її батько. На цей факультет було дуже важко поступити, був особливий відбір і приймали тільки учнів, які закінчили школу з відзнакою, а пізніше – з золотою медаллю. Я до війни закінчила дев’ять класів, і мені можна було поступати тільки на підготовчі курси, щоб йти вчитись в учительський інститут на вчителя історії 5-7-х класів. Але коли я успішно закінчила курси і здала іспити на історичний факультет без «трійок», в інституті були скликані збори студентів. Там було сказано, що зарахують студенткою тільки після того, як поїдете на заготівлю дров в село Ірпінь. Потрібно було самим зрізувати дерева і самім складати дрова в кубометри. Норма була 100 кубометрів на одного студента.

У нас був родич, зять Євгенії Маркіянівни, за яку я вже писала у своїх спогадах, Петро Петрович. Він був директором педагогічного інституту імені Горького, а учительський інститут був в одному приміщенні з педагогічним інститутом. І Петро Петрович сказав, що я можу не поїхати, але моя мама і мій батько вирішили: «Нехай їде і привчається до фізичної праці, як всі молоді». І навіть купили мені пилу. Коли ми, студенти, приїхали працювати в село Ірпінь, то нас розмістили по домівках місцевих жителів. У кожній хаті і навіть по дорозі скакали блохи. Спати було важко, бо блохи кусали дуже боляче. Вставали ми рано, бо сніданок був вже готовий в 6 годин ранку. Снідали пшоняний куліш без м’яса, зажарений олією. Вечором такий саме куліш. Багато сільських дівчат-студенток не витримали такого життя і поїхали додому. Їх так і не зарахували студентками. Я всі труднощі витримала: і норму виконала, і блохи мене не з’їли і була зарахована на історичний факультет двохрічного учительського інституту. Але я добре навчалась, і мене перевели після другого курсу на третій курс педагогічного інституту, де вже готували вчителів історії для 8-10-х класів.

Коли я повернулася після заготівлі дров, виконавши норму, до Києва, до нас додому поприходили батькові двоюрідні брати – дядя Омелян, дядя Степан, дядя і кум Женя. Вони всі разом з батьками в моїй присутності сказали свою думку про мене і мій характер. Що я добра, оптимістка і маю дуже велику силу волі. Що я в майбутньому все витримаю, бо без горя людина не може прожити, що я все своє життя буду мати хороших вірних друзів, а головне – добрих вольовитих дітей і онуків. Це була осінь 1944 року.