ЖИТТЯ У ДВАДЦЯТОМУ СТОРІЧЧІ

В житті кожної людини, особливо в похилому віці, наступає такий момент, коли хочеться оглянутись на пережите, обновити в пам’яті тяжкі, славні, щасливі роки. Мені 78 років: закінчила стаціонар історичного факультету Київського Педагогічного інституту імені Горького в 1949 гоці, моя дівоча фамілія – Левчук Нонна Іванівна, на педагогічній роботі пропрацювала 40 років, з великою охоту віддаючи учням теплоту душі й знання. Зараз моя фамілія – Надеїна Нонна Іванівна, вирішила написати правдиві спогади про життя в двадцятому столітті. Прискорили написання книги мій рідний дядя Левчук Тимофій Васильович, народний артист СРСР і відомий режисер на Київській кіностудії імені Довженка. За святковим столом на іменинах у дяді Тимофія, де було багато артистів, режисерів, письменників, я розповіла, як давно дядя Тимофій, будучи студентом кіноінституту, приїхав до нас на канікули в місто Липову долину Полтавської області, де мій батько, а його старший брат Іван працював директором лісгоспу. Біля нас протікала річка Хорол, і ми з Тимофійом каталися на човні, а в човні стояли його туфлі.

Тимофій закидав вудочку, а а човен перекинувся та туфлі його пішли на дно. Купити в магазинах туфлі – неможливо, бо їх просто не було, а ввечері Тимофій повинен іти на побачення. От ми і почали думати, як же він піде. Але на щастя, батько прийшов рано з роботи. Я тихенько взяла туфлі в батька, і Тимофій радий пішов на побачення в батькових туфлях. На слідуючий день батько поїхав до Харкова і купив йому туфлі.

Після такої розповіді за святковим столом Тимофій сказав: «Нонна, напиши книгу спогадів і там згадаєш багато про мене». Дядя Тимофій написав багато оповідань, ще будучи студентом («Смерть», про Франка та Коцюбинського). Я запам’ятала, що мій батько говорив Тимофію, щоб він у своїх спогадах чи оповіданнях не згадував про нього, а то можуть бути неприємності, які він пережив у 20-30-х роках, коли його переслідували, як пана, бо він мав вищу освіту.

Мій покійний чоловік, Надєїн Дмитро Панасович, інвалід ІІ групи ВВВ, закінчив два інститути: ветеринарний та педагогічний. На педроботі, вчителем біології пропрацював 35 років. Ми з ним працювали разом. Чоловік мені часто говорив, що у мене є талант літературний, які і у всіх моїх родичів, щоб я написала книгу-спогад, але без вигадувань. Наштовхнув мене на написання книги і Пилипець Віктор Ілліч, який навчався разом з моїм чоловіком і будучи студентом жив у нас на квартирі два роки. У Віктора теж є великий талант письменника, він все життя мріяв написати кажку «про людське щастя».